Я, мабуть, відсотків на 80 задоволена сьогоднішнім виступом. Насамперед, я показала свій найкращий результат нинішнього сезону, взявши висоту з першої спроби. Сьогодні мої стрибки були куди кращими за кваліфікаційні. Але, як завжди, хотілося стрибнути вище, тим паче, що за відчуттями я могла це зробити у фіналі. Просто з самісінького початку я поставила собі за ціль – стрибнути не нижче за 195см.
Тому на позначці 1м97см, як тумблер перемкнувся, - я почала думати над стрибком: де набігти, як поставити ногу, як пройти дугу. Швидше за все, це мені й завадило. До цього моменту я просто стрибала, як у нас кажуть, на автоматі, не замислюючись над дрібничками і не вникаючи в деталі. Я виконували цільний стрибок, від якого отримувала колосальне задоволення.
Віто, кілька сезонів у тебе не складалося з результатами. Але коли в сектор виходить призер олімпійських ігор, від нього апріорі чекають високих стрибків і підтвердження авторитету. Це створювало якийсь психологічний тиск?
Звісно, тиск відчувається. Коли спортсменка виходить на високий результат, то на наступному старті від неї вже чекають показників не нижчих за попередні. Але після Олімпіади на мене навалилася сила-силенна різних травм, переслідуючи мене одна за одною. То ж із сезону в сезон ми не вели повноцінну підготовку, а прос то підводилися під певні старти, щоб бодай кілька разів на сезон показати пристойний результат.
Цього року в нас вийшов перший сезон за тривалий час, протягом я кого я змогла повноцінно попрацювати. Але навіть у цьому випадку я повністю пропускала зимовий сезон і майже не тренувалася. Цілком можливо, що мій організм просто відпочив, а я сама заскучала за високими і красивими стрибками. Хоча багато хто наполягав на тому, аби зиму ми проходили в звичайному режимі, мовляв, брак змагального досвіду обов’язково позначиться на результаті. Але, здається, відпочинок мені все ж таки пішов на користь. Тим паче я потроху почала переключатися на тренерську роботу. То ж сказати, що я зовсім не тренувалася було б неправильно. Просто мої тренування були більш теоретичними, аніж практичними.
Віто, задам тобі одне неприємне питання. Якось один журналіст, дізнавшись, що ти вже кілька років не можеш позбутися травм і тим не менш продовжуєш тренуватися, запитав мене: «Та навіщо їй це потрібно?» Можеш зараз дати йому відповідь?
Знаєте, насправді це нелегке запитання. Мабуть в якийсь момент спорт стає не захопленням, не роботою, а способом твого життя. Коли людина виходить на високі результати, коли вона бачить, що від її виступу люди отримують задоволення, коли життя перетворюється на суцільну дорогу – ти починаєш до цього звикати, а з часом вже не можеш відмовитися. Я знаю, що від мене вже чекають оголошення про закінчення спортивної кар’єри, але мені зовсім не хочеться цього робити. Потроху я відсторонююся від великого спорту, випробовуючи себе з ролі тренера, але доки я зможу показувати результат, за який мені не буде соромно, я залишатимуся в секторі.
Ти атлетка з величезним досвідом, котра вже сама розумує свої стрибки і може вносити корективи по ходу змагань. Але тренер, відправляючи навіть такого бійця, як ти на чемпіонат Європи не могла не дати тобі останню настанову. Як звучало це напуття?
Теоретичних порад перед фінальним виступом Інга мені не давала. Тим паче вона не бачила моїх кваліфікаційних стрибків і зрозуміти, що відбувається вона могла лише з моїх слів. Як колишня атлетка найвищого рівня тренер мені дала одну єдину пораду, - розслабитися і отримувати задоволення від стрибків. Геніально! Я сьогодні отримала максимум задоволення!
